Василь Стус – Самотньо сновигає голос: Вірш

Самотньо сновигає голос
у синіх нетрях вечорів.
Зернистий похилився колос,
що вкруг чола, мов жар, горів.
Запахло вільгістю од лісу
і сонце червінню взялось.
О тише тиші, заколисуй
забутим гуком, як жилось
тобі під ґронами калини,
де попелясті зозулі
вістили роки: жий однині
на всенепізнаній землі.
О, чий то голос сновигає
у синіх нетрях вечорів?
Ти чуєш? Серце промовляє —
до тебе Бог заговорив.
І мовив Бог: моєї влади
ти поцурався задарма.
Заради молодої знади
спізнати обшир, бо нема
такого обширу на світі,
щоб став подобою небес.
Я слав на тебе лихоліття,
щоб до життя ти був воскрес,
аби збагнув, що над покари
немає більшої цноти.
Ти бачиш — побратимів мари?
То весь — мов на екрані — ти!