І серце страх огорне:
не жити, а весь вік
промучитись? О горе,
бо бідний чоловік
за марним сподіванням
увесь розгубить дух
на долі довге дляння
й пригадування скрух.
Помрій, помрій, ледачий,
у неживому сні.
Ти що це, дурню, плачеш?
Ні, слава Богу, ні.
Все вигадка — що снилось
і з ночі увійшло,
до серця прихилилось
і мову одняло:
ця щедра самострата
заради всіх зарад.
Не варт і вік збавляти,
і мучитись не варт
над тим, що перебігло
по досвіткових снах.
І вже. Ущухло. Стихло.
Розмилося в віках.
Повірилось — і буде.
Помріялось — і вже.
Не вірте, хорі груди,
що Бог вас береже.
- Наступний вірш → Василь Стус – Зима 1830 року
- Попередній вірш → Василь Стус – І ось нарешті: сто чужих подоб
(Оцінок ще немає)