Ще й до жнив не дожив,
в полі жита не жав.
Досі — не долюбив,
і не жив, і не жаль.
Що життя — то хіба
твоя сутня межа?
Смерть заріже раба,
і нехай — без ножа.
Але жити — замало.
Боротись — умій,
щоб нащадок твій змалку
бува не знімів.
Не знімів на уста
і на вуха не зглух.
Хай помреш!
Та за на-
ми оста-
неться рух.
Згинем — хай!
Хай — ославлені.
Хай — не біда,
вікова чортопхайка
наближує даль.
По роках, по кістках,
по обмерзлих гробах
витрамбовує повінь
для річища шлях.
А до жнив не дожив,
в полі жита не жав,
і замало любив —
то, їй-богу, не жаль.
- Наступний вірш → Василь Стус – Яворова сім’я
- Попередній вірш → Василь Стус – Бовван
(Оцінок ще немає)