Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину,
дотягну до краю, хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь,
все одно милішої нема
за оцю кремезну і ледачу,
за мовчазну, за прокляту, за
землю ту, якою <тільки й значу>
і якою повниться сльоза.
- Наступний вірш → Василь Стус – Потоки (Повите димом давнього страждання)
- Попередній вірш → Василь Стус – Нас була тисяча
(Оцінок ще немає)