А що тобі наснилося? Неначе утікав.
То прискало, то билося, то колотилось. Став.
Край берега — руда вода. І чорна — посеред.
І появилась — борода. Земляк це. Русич. Смерд.
Хто звав його? І як назвав? Не знаю. Не збагну.
А тільки вимілілий став у діда враз пірнув.
Ніж. Дід не пив. Йому і так, і нехотя — пилось.
Вже клешнями поводив рак. Чекав мене? Я ось.
Дід сів на рака і поплив — хлипким, як дно, багном.
А слідом — глибочезний рів — все ріс і ріс притьмом.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ревуть мотори, рвуться з берегів
- Попередній вірш → Василь Стус – Комуністи – вперед
(Оцінок ще немає)