І що ж: коли немає долі,
то мовимо: ще буде нам!
Вітри заграли на басолі,
довірливо дались басам.
О сопки, зойки скам’янілі!
Біблейський знак стовпотворінь.
І як душа в одлеглім тілі —
на білому просиня тінь.
Мов дух, мов чад, мов крик скричалий,
мов стогін, вистиглий в роках.
І це усі твої причали,
піднесений в узгір’я жах?
Отут, між сімома горбами,
вода струмує потайна.
А обрій марно марить нами,
і манить хвиля навісна.
- Наступний вірш → Василь Стус – Сто чорних псів прогавкало
- Попередній вірш → Василь Стус – Сто плах перейди, серцеокий
(Оцінок ще немає)