Щось уступилося у мене: раптом
між співами тюремних горобців
і гуркотом тролейбусів відчув я,
неначе хтось висвистує мою
мелодію журливу — тьмавим альтом.
І я потерп. І моторошний день
за цим журливим свистом ослонився.
Це — ти. Це — там десь ти. Коли триваєш
на відстані од себе — то, напевне,
хтось непомітно в тебе увійшов
і причаївся. Навіть, марновіре,
ти й не зогледівся. Старі шляхи
(їх пам’ять жужмом кинула)
лягли супроти. Походи ж удруге
своєю молодістю і збагни себе
перед народженням Христовим —
як час потоком римського літочислу
збігає в діл. А там стоїть трикліній
для поминання сущого. Три смерті
у ложах повсідались і мовчать.
Що перша — то неслава. Друга — рвійство,
а ця — провина. На ослоні ж — ти,
за власним поминанням. П’єш фалернське
густе вино, поклавши чесний хрест
і на чоло, й на груди. Знай, небоже,
що приневолений іти до себе
усе назад, ти тінь свою згубив,
що пам’яті трималась, як останній
причал на Леті. Що помер Харон,
пустивши утлий човен за водою.
Що мертві плеса мертво відбивають
тебе, померлого в живій душі.
Що уступилося — збагнув нарешті!
