Січе — не хуга, а вітри
пронизливі. І пробирає
аж до кісток. І все рівняє
і все жбурляє в стоси три.
Що перший стос — то туга з туг,
що другий стос — то безнадія,
що третій — мати не зуміє
ословити, котра з наруг.
Немає світла у світах,
вельможна тьмяна ніч довкола
рипить, тріщить, гримить стодола,
і темний владарює страх.
І свічка кліпає в кутку,
електропроводи пірвало,
і смутком серце оборало
уже укотре — на віку,
на довгій ниві, де давно
хіба кукіль! — ніщо не родить
і щось нас водить, воловодить,
а в очі сиплеться пшоно.
- Наступний вірш → Василь Стус – Спішить, смертельна буде
- Попередній вірш → Василь Стус – Отам гора піщана і море і байрак
(Оцінок ще немає)