Скалком світла і кристалом болю,
з візерунком шарлатових барв,
ледве прозираючи зі шпар
темряви, я все тебе здоровлю,
світе мій прощальний! Зачекай
ще — бодай на мить — бодай востаннє
кожною утраченою гранню
надивлюсь на гожий небокрай,
доки він мені протистоїть
круглою вельможною бідою.
Я своєю, світе мій, сльозою
можу неокрай овеселить.
Найчіткіша радосте — кінця!
Ринь упрост — до сонця і блакиті.
Гілочку, що в яблуневім цвіті,
голуби несуть до правітця.
- Наступний вірш → Василь Стус – Нас порозсовано по цих краях
- Попередній вірш → Василь Стус – Росте гора, і доли утікають
(Оцінок ще немає)