Ми дуже часто од душі,
Од серця мовим…
А слово ж може задушить.
Чи станс слово,
Неначе кістка — не дихнуть,
Не продихнути.
Допоки слова не збагнуть,
Не перечути.
В словах не вихлюпни з грудей
Ти серця свого,
Котре під горло підійде
І мучить довго.
Бо в кожнім покрику гучнім,
У кожнім слові,
Ми наші мрії, наші дні
Згубить готов і…
Свої радіння і жалі,
Свої тривоги.
Велеречивих на землі
Рятуйте, боги.
- Наступний вірш → Василь Стус – То – пантофлі? Довгий халат?
- Попередній вірш → Василь Стус – Ессе Homo
(Оцінок ще немає)