Василь Стус – Смерть розлетілася на друзки: Вірш

Смерть розлетілася на друзки,
замерехтіла в сотні днів.
Схотів почезнути? А дзуски!
А що ти на віку зробив?
Капарив вірші недолугі,
чи перестояну пускав
жовч? Чи, сподобившись наруги,
страждання многолітував?
Хіба ж ти все життя ізбоку
не йшов, проклавши манівці —
собі на муку і мороку?
А біль розвиднів на лиці?
А не розвиднів. Громовище
пропасницею край трясло,
тобі ж, здавалося, було
і найдорожче і найближче
чуже. Як мало-непомалу
над обрій підбивався день
гінкий, як меч двобічножалий,
допоки журних сто пісень
прорвались горлом і рікою,
проллялися і потекли
поперед себе й за собою.
Душі ж здолати не могли,
бо ні кінця тобі, ні краю,
ані зупину, ні мети.
Лиш горе грає-виграває
од радісної німоти.