І сніг запах калиною, калиною червоною,
зірчасто крівця капала і мерзла по ярах.
Ти ще була дитиною, уся надії повною
сміялась, а не плакала, губами бгала страх.
Чотири хлопці довкруги — усе вродливі до ноги,
все чорновусі — не губіть мене напризволяще.
І губи спинені з біги ронили сльози в мить жаги
і збожеволіли боги, світів продерті хащі.
І позбігалися світи і ти в лещатах самоти
запрагла долу з висоти аж в очу тьмяно стало.
Та обрій хилиться хиткий і стовбур крутиться виткий
загупотіли молотки, життя губами бгала.
- Наступний вірш → Василь Стус – Я ще був там
- Попередній вірш → Василь Стус – Як розіллялася вода
(Оцінок ще немає)