І сниться сто твоїх подоб,
геть пам’яттю розмитих,
недоля зимний студить лоб,
зажурою поритий.
Усе, що є, перетрясло,
лишилося на споді
щасливе і страсне число,
Господь промовив: годі.
Стою один посеред бур,
посеред начування:
допіру спекався тортур —
іде нове наслання,
а ти в пітьмі — одна стоїш,
як свічка опівнічна,
то або хмуриш то світлиш
мене і кличеш зично.
Під ноги тулиться моріг,
дорога струменіє,
і чадний висивілий сніг
як безум мій чадіє.
- Наступний вірш → Василь Стус – Цей тлум надій і молодих смертей
- Попередній вірш → Василь Стус – І знову те ж: дешева сухозлоть
(Оцінок ще немає)