Сьогодні — неділя,
і раз на тиждень
можна признатись собі,
що набридли дисертаційні розділи,
набридли однаково добрі книги,
набрид розфасований на одеській фабриці
цейлонський чай.
Раз на тиждень
можна бути одвертим
і промовити:
цілоденні клопоти
сидять тобі в печінках.
Раз на тиждень
приємно піти до лісу,
де на круглих галявах біліє сніг.
Раз на тиждень
хорошо бутись в колі старого лісівника,
що, вивчаючи жерделі,
знає Персію, Малу Азію
і старезну, як світ, грушанку.
(Раз на тиждень
приємно побути поруч
майже незнаної дівчини,
яку ти любиш по-особливому:
чим далі від неї,
тим більше любиш,
коли ти й не думаєш
про фізичну із нею близькість,
але потерпаєш,
що вона дізнається про таку любов
і розсердиться).
Хороше, блукаючи добрим гуртом,
березовий пити сік,
милуватись криваво-червоною
жальною свидиною
і злегка роздумувати
про схожість свидини і кохання.
Хороше розуміти плин часу,
який ніби полишається обік нас
(— тобі — скільки?
— а тобі хіба не байдуже?
раз без спогадів, то й без літ).
Матріархальна грушанка,
зеленіючи прикорінням дерев,
брижить думи,
розпросторені на десятки тисяч літ:
одна — далеко позаду,
а друга — щойно народжує тебе,
так що між грушанкою
і цією проглядуваною думкою
ти існуєш, ніби в коробці,
яка не затискає тебе,
а ґречно подовжується на тебе…
Крім того:
як виспівують горобці!
Як тонкоголосять горихвістки!
