Василь Стус – То сонце усміхається: Вірш

То сонце усміхається,
то дівчина вродлива.
Душа не помиляється,
і незабаром злива
весняна. Снігу маячня
і малярія вулиць.
Пішло — і марно зупинять:
весь світ гуде, як вулик.
На вишнях каріє кора,
струмки, як підголоски,
і чути радісне “пора”
у раннім розголоссі.
Бруньки — як нашорошені
пташки. Як дьоготь став.
І, березнем знеможений,
ти ніби костоправ,
старі обмацуєш тини,
вправляєш ноги хвіртці:
ждеш молоткової луни,
як дарчої відкритки.
А мій сусіда-неборак,
в багно впустивши каску,
кричить у двір: получка, брат,
я вже набравсь, будь ласка!
І хвацько падає в багно,
що сяє антрацитом.
“Таки міцне, кажу, вино:
і дешево, й сердито!”.
І серце топиться, як дзвін,
аж дихать заважає.
Вируй, прогірклий березіль,
весна, весна вертає.