І сотні літ, і тисячі — недоля.
І дня недолі — тільки ти і ти.
Тополею спинилась серед поля
твоя любов. І в посвисти пусті
ввійшла, як дзеркало, як тлумлене свічадо,
як чад віків, як туга, як сльоза.
Убога долу гнеться рогоза,
і налягає невідома знада.
- Наступний вірш → Василь Стус – Кружеляють вітри в деревах
- Попередній вірш → Василь Стус – Мамина заплакана печаль
(Оцінок ще немає)