Спадного сонця гаснуть вечори
один за одним: смеркне перший обрій,
потому — другий, третій. Ніби обри,
вони запрагли смертної пори.
А ти біжиш крижинами утіх
по цих уламках заскленої віри.
Як за тобою ополонка зирить!
І як до себе врочить, мов на гріх!
Спадного сонця гаснуть вечори —
старезного вертепу ява друга.
Не добереш ні ворога, ні друга
на пекла пережареній чарі.
Ця хвиля радості між двох страждань
ласкаво набіжить — і враз поглине.
Немов нічна зигзиця, десь дружина,
котра без тебе визирає рань.
- Наступний вірш → Василь Стус – Мов цілорічні весни – це життя
- Попередній вірш → Василь Стус – Здається, нас ніколи й не було
(Оцінок ще немає)