І спалахнуло сяєво мені:
у чорному як морок сновидінні
в мої забуті очужілі дні
явилася в яснім благоволінні
та жінка, що в пречистій наготі
принаджувала тугою і болем.
Так тільки раз буває у житті,
йдучи додому в спиж узятим полем,
аж диво це — як спалах осяйне
на тій дорозі пойняло мене.
І веселково вся душа заграла,
та я збагнув гріховність ліпоти.
в яку не можна владно увійти,
аби вона тобою запалала.
- Наступний вірш → Василь Стус – На відстані од себе – я вертав
- Попередній вірш → Василь Стус – Оскаженілий од морозу
(Оцінок ще немає)