І спогад усеможно завернув
давноминуле, горем переоране,
і, відслонивши, мов терпіння, гори,
раптово до непам’яті пірнув.
Тепер ступай у ці незнані гори,
там наточи цілющої води,
щоб відживити ці старі сліди,
прокладені, здається, тільки вчора.
Все повернулось на коротку мить,
аби збагнути: всі твої напасті
минулого були за справжнє щастя.
Крислата яблуня в цвіту стоїть,
здається, розвилась посеред снігу,
щоб догодити спогадам, і кригу
струсити з віття. Мій синок біжить —
і ручки розкрилив жовтогарячі…
Отак живу, спогадую і трачу
життя на ще незвіданого мить.
- Наступний вірш → Василь Стус – Зайду за край терпіння і ждання
- Попередній вірш → Василь Стус – Така незбутня туга навкруги
(Оцінок ще немає)