Спить жона, золотими ножами
пообкладувана,
на зажурену схожа маму.
Боже, мов же, — як там вона?
Що за сон їй стриміє в сумнім узголів’ї?
Що за дума притлумлює душу її?
Так їй хочеться сліз,
щоб проллятися в зливі,
щоб в обидві руки гарячі текли ручаї.
І тремтить її пам’ять, як яра свіча попід вітром,
під ногами — як прірва — двадцять і четверо днів.
Ніч безсонна і довга. Вибачай, коли спогади витру
номерним рукавом. Я завше прощався, як жив.
Все прощався з тобою, бо здавна обпився бідою,
знав, що небо одміниться, місто за мур утече.
Чи ти перекинешся в мене, як я вже не буду собою,
ачи відшукаєш хоч в смерті моє охололе плече?
- Наступний вірш → Василь Стус – Нарешті, слідчий ізоляторе
- Попередній вірш → Василь Стус – Миттєве й вічне
(Оцінок ще немає)