Срібліє березневий ліс.
Понад березами сороки
мережать схриплим криком роки,
а голубінь така глибока,
а я в таку притугу вріс,
що вже несила відітхнути,
ні спекатись тяжкої скрути
ні виблагати на покуту —
ростуть, як трави, чорні пута
виблискує на вежі кріс.
Срібліє вересневий ліс,
а небо висне очужіле —
за сонцем і теплом стужіле.
Збери в кулак останні сили,
бо холод смерти серце стис.
- Наступний вірш → Василь Стус – Пройди крізь сто дверей, устяж прочинених
- Попередній вірш → Василь Стус – Крайкіл
(Оцінок ще немає)