Стало зникати дерево: почали вименшуватися крони,
і дерево скидалось на підстриженого баранця, потім від
дерева залишився тільки пеньок, але й він став
розмиватися прозорістю, випрозорився грунт під почезлим
деревом, пощезало торішнє листя, стала біліти земля,
раніше затінена. А потім почало рости коріння — кремезні
кількастолітні кореневища-руки стали випростуватись —
аж до найтоншого волоття і, дорісши до голови маленького
хлопчика, стало стелитися по стелі.
Коли ж на планету опала сутінь, було видно, як
нишком мерехтить пропала крона, лякаючись досвітку.
День завжди непевний, зате ніч — незрадна, як могила,
на яку можна завжди і будь-коли покластись.
- Наступний вірш → Василь Стус – З армійських мандрів
- Попередній вірш → Василь Стус – Вшрубовувався дим
(Оцінок ще немає)