Старого пня непроминальний спомин
чадіє, наче дим. Волокна намезг
утято при землі. Забуте небо
болить, як ампутована рука.
Ще мариться висока крона, щебет
веселих птаств і заволоки хмар,
рожевлених світанням, гойний вітер,
з яким ти радісно ставав на прю.
Усе це збереглося в пам’ятку,
та усихають спомини. А глибом
ворушиться сповите в сон коріння,
переганяє по старих судинах
застояний і збрезкотілий сік.
Інстинкт життя ховається од тебе,
і непомітно спомин увіходить,
і долітає до старечих снів
охляле, виголіле геть бажання.
— А, все немудре! Сниться — то і сниться,
і казна-що ввижається — і вже.
І так над плесом мертвої води —
вона живіша од живої — висне
на шелепочку сподівання корінь
і дотліває спогадами. Гляне
у себе і, відстрашений явою,
ані впізнанною, про себе скаже:
життя — то сон. Ані кінця, ні краю
нема тим снам, котрими ти почався
ще до народження. Труна й колиска
рікою споминів кудись пливуть —
не знаючи зупину.
- Наступний вірш → Василь Стус – Збігають літа самотою
- Попередній вірш → Василь Стус – Іду за край
(Оцінок ще немає)