Василь Стус – Сто плах перейди, серцеокий: Вірш

Сто плах перейди, серцеокий,
сто плах, сто багать, сто голгоф —
а все оступають мороки
і все твій поріг зависокий,
бо світ розмінявся на кроки
причаєних над-катастроф.
Бо що застарі наші болі
над цей невидимий стобіль?
Всі вітри зійшлися у полі
і правлять тобою поволі,
і грають тобі на басолі
страшний козачок божевіль.
Зростає твій крик кострубатий
корчами оглухлих зірок,
поділено світ на квадрати,
і в душу вгризаються ґрати,
і гнів, наче дим пелехатий,
подимний збирає оброк.
До хащі озвалася хаща,
біда гомонить до біди.
Країно, ти вже розпропаща.
Куди ж ти проклала і нащо
свої відчайдушні сліди?
Заклечано землю дротами,
планету дроти оплели
і долю козачу постами,
неначе козу провели.
Сто днів душогубцями висять —
оце твій кондак і тропар!
Уже божеволіє місяць
між ультрамаринових хмар.
Я поглядом зизим шукаю
в безодні зорю золоту.
Кричу її, зву, накликаю,
а як не знайду — то зблукаю
і власні сліди замету.
З високої тверді явися!
В земному бездонні — ярій!
По людях, бідо, не по лісі
дорога твоїх веремій.
Ряхтить у вогнях телевежа —
рубінові набризки мук.
Що я вже собі не належу —
десь пугає пугач чи крук.
Над духом ізвомпленим стежа —
чота оберег вікових.
За власні заходити межі —
один путівець зо шляхів.
Коли розступилися гони —
то ти через прірву ступай,
і де ви поділись, полони?
І де він подівся — той край?