Стовбури сосон — як стогони білі
в стрілку пустились — з коріння увись.
О безголосі, майтесь на силі
крони ж бо з хмарами переплелись,
снігом приструнчені — горнуться ввись.
О ці розбурхані розпачем крони —
тяжко їм, тяжко їм од висоти.
Здвиги й полони. Здвиги й полони.
Вирви і урвища. Мари й хрести.
Скільки вас, скільки вас тут споночіло,
в цій безнадії смертельних снігів,
білеє тіло, козацькеє тіло,
світ збожеволів, збожеволів.
Та постають перед вами прогінні
думи-передуми — в небо ростуть,
за поколіннями йдуть покоління,
ось вона, ось вона, визвольна путь.
Край визволений волі запрагне,
горбиться світ тяготою волань,
в пломінь пекельний кожного тягне,
тож заступай заповідану грань.
Врочило. Досить. Відваги чи люті
ачи безпросвітку пружиться крок,
рвуться померлі й Богом забуті
в сяйво цвинтарних зелених зірок.
Біль наче дим понад світом валує
і кумельгом, кумельгом, кумельгом
хмара, осонням прошита, звістує
сонце у груди йде напролом.
Виросте ліс і міцних і завзятих
виросте й рушить, немов Ельсінор.
Час бо собою світ заселяти,
з себе скидаючи шати покор.
- Наступний вірш → Василь Стус – Забудься. Стань. І зачекай мене
- Попередній вірш → Василь Стус – Розцвів тюльпан і душу втішив
(Оцінок ще немає)