Ступаю анфіладами погиб:
на мене мста правікова чигає
і голого, як голку, залишає
Велика Спроневіра лиць і шиб.
Приставлений до щонайвищих диб,
дивлюсь — розбігся всесвіт безберегий
і, ніби палі, товпляться шереги
голодних прагнень, сподівань і діб.
Жовтава низка жалібниць-колиб,
а при межі — калина яроґронна
зайшлась риданням. Це ти, обороно
від предковічних довгих діатриб?
Колодою заліг потомний світ,
розграбаний на смітниках старезних,
і рветься низка часу, рветься й чезне
твоя біда, життя похмурий міт.
- Наступний вірш → Василь Стус – Цей вулій полишав бджолиний рій
- Попередній вірш → Василь Стус – Неначе поплавець на вічнім плесі
(Оцінок ще немає)