Відколи, золотом цятковане,
осіннє небо обрій креше,
напевно, безсоромно бреше,
хто в власній долі задоволений.
Людське вдоволення — гірке.
Людські надії — листопадні.
Людські серця — стражданням палені,
а людські душі — душні келії.
У грудях, мабуть, мало місця
задля радінь. А все те різне —
чи професійний оптимізм,
чи професійна бадьористість.
Офіри, слугування, борг,
обов’язок, самопожертви,
братерство, вдячність чи любов
то все прожерливі прожекти.
Коли ж мине гучна пора,
ви всі ховаєтесь від крику.
і довга туга без’язика
вас забира в колючий бран.
І горе знову вас огорне.
І знов душа без кунтуша
голодна радістю, приморена
і гнівом чорнена душа.
