Свята бо є, свята єси, скорбото,
той тихий присмерк гріє білота
долонь твоїх, кохана, шанобливих,
а сновигання зграбної ходи
опоніч звеселяє. Як урочо,
як високо німує німота,
коли тяжкі мідяні канделябри
підсвічують ялинки ліпоту.
Спить горілиций син. Край нього навзнак
ти падаєш, коли утома дня
тебе, нічну, зненацька знемагає
і мовчки бог вдивляється в бенкет
прогінного і пахучкого тіла,
напризволяще кинутого в сон.
- Наступний вірш → Василь Стус – Білу-білу льолю подимає жар
- Попередній вірш → Василь Стус – Той ранок, мов софіїне крило
(Оцінок ще немає)