Сяє срібне серце землі
всепекельними калюжами.
Там, у товщі, в кризі, в імлі
з голубими, як льон, руками —
Ти, Ізольда золотоко-
золотоброва
миєш підлий метал лотком —
під погребним покровом.
Над тобою круті горби,
геть розриті,
поруч тебе — німі раби,
сном окриті.
А товщею, в кризі, в імлі,
за тамбоком,
сяє срібне серце землі
скорбним оком.
- Наступний вірш → Василь Стус – Від неба – тільки стягнутий гузир
- Попередній вірш → Василь Стус – Я ще не знав, що є двійня
(Оцінок ще немає)