Василь Стус – Та ось Вона: за синьою горою: Вірш

Та ось Вона: за синьою горою
гірського кришталю — іще пряміша,
стрункіша за струну.
— Куди ти, Аль?
Мовчить і осміхається. І щедрий
благословенний усміх, наче зайчик,
їй так пречисте на уста наліг.
— Я в вічності. За синьою горою
гірського кришталю, за самородком,
що у темниці темній сонця праг.
Ось — приклад прагнення. Уже, потойбік
бажань. Отут мені не застує
самозатемнень невситуща хмара
ні сонця, геть стуленого, ні зір.
— Коли б могла я знову повернути,
коли б воліла того — почала б
усе інакше: забирає очі
земля, темниця зору. Скалок неба
для кожного призначено — дивись
і поспішай на нього надивитись.
А я лише — межи світами — йшла.
І не торкнувшись — ні землі, ні неба —
так моторошно, збувшися тяжіння,
надсило навертати до землі
і відчувати, як вона відтручує
твої найвищі скарги до небес.
Не винести життя, що за плечима,
немов тягар…