Та тьмяна келія моя, де нудно пахло начуванням,
старою прілістю, коханням, де жебоніла течія
моїх старих передчувань, що Божі образи прибрали
в сумні шикуючись хорали довкола різних калабань.
Там голе дерево росло у мене за вікном. Тужила
по ньому осінь. Хуга била та підбивалося зело.
Під ним, крислатим і здревілим гіллям, що зводилось увись
так яро пахло сіном прілим. Так світ пропах. Так пахло скрізь.
- Наступний вірш → Василь Стус – Душа колюча, мов їжак
- Попередній вірш → Василь Стус – Я з ними був. Летів за ними вслід
(Оцінок ще немає)