Так тонко-тонко веде музика
разок оранжу, разок жалю.
Мовчи, не треба. Ти, просторіко.
Зирни — і німо скажи: люблю.
Шовковий відголос: досі, любий?
І заломила гіркі уста.
Зазолотіла солома в грубі.
Прохухай шибу, моя свята.
То сниться: сосни і кучугури
і заметілі й співучий дріт
і огорожі й камінні мури?
Світ схарапудивсь — на сто орбіт!
В віконних ґратах майне Софія
тонка, як шклянка. Лякливий дзвін
і сяйво леза осердя гріє
живим подзвінням живих годин.
- Наступний вірш → Василь Стус – Крайкіл
- Попередній вірш → Василь Стус – Сувора арифметика неволі
(Оцінок ще немає)