Василь Стус – Так трембітало: Вірш

Так трембітало — синню, садом, тугою,
рожевих руж красою колихкою,
і голоси здіймались над округою.
Був голос і мені — лише новою
розлукою, далеким зойком радості,
коли нараз крізь крики дроту й шпари
заради обереги і ощадності
глухих болінь прогонисті удари
спруглілих серць — так кров по краплі скапувала,
так часом зорі душу рвуть з-над досвіта,
котрась із душ із янгольських утрапила
у мій тяготний слід — і так неспроста
знялась під сонцем липня кушпела
поспогаду — від Моршина до яру
Протасового: подивуй покару,
що в стільки німбів б’ється вкруг чола.