Така пустеля моря і пісків
та пляжу, аж мосянжного від люду.
І коляться мої порожні груди
уламками давно забутих днів.
Ропава рінь стікає, мов вода,
отерпла і усохла од чекання.
Покам’янила віку струмування
припливів і відпливів череда.
Така пустеля опадає світ,
умовклий, перетлілий і оспалий,
і лиш рядки, що на папері стали,
карбують день-у-день твердий граніт.
- Наступний вірш → Василь Стус – І обпоїла нас цілюща смерть
- Попередній вірш → Василь Стус – Рушай убік, де справжній край душі
(Оцінок ще немає)