Таке незрушне все — куди не глянь.
Немов омите вічності водою
мене лишило зі згасай-бідою,
а доокруг — болото, луки, твань.
Немає нас! Немає нас! Поглянь —
світ міниться, і мерехтить, і стогне.
Ти не розродишся, патлатий вогню?
І — спопели мене, але — нагрянь!
- Наступний вірш → Василь Стус – Прощайте – ви, чотири мури (2)
- Попередній вірш → Василь Стус – Від неба – тільки стягнутий гузир
(Оцінок ще немає)