Там кришталеві скелі голосінь
і розпачу западини, мов вирви,
усе малі для себе,— сланцювата,
липка надія — все пойняте небом,
що пряжить холодом, немов огнем.
З них кожен завинив, що світ почався
од нього збоку, бо добу міграцій
не вдержав поглядом своїм шпичастим,
що втративши самодовіру здавна,
став наближатися
осклілий погляд,
відмалку зосереджений в собі,
утративши чуття самодовіри,
став наростати шпичаками близни,
мертвіючи, пустився до речей
ходою власною.
Ті душі, наче вивітрені гори,
і каменем лежать, і тяжко мріють,
що зголоднілий космосу пісок
ще проросте густою яриною.
