Таємниця білого паперу!
Волохата серця таїна.
Таїнство заклять глухої ери
і — душа одна. Печаль — одна.
Ані душечки. Ні півсловечка.
Ані цяточки в нічнім вікні.
Поливана порожнеча глечика
обтікає тінню по стіні.
І росте нічна твоя Голгофа
на кімнату, на квадратну — всю!
Серцю офірована епоха
чинить свій несамовитий суд.
День мій, хрест мій, віро моя чорна,
чорнобрива радосте моя,
в горі, ніби в ріллях, геть розорана
незглибимо віща течія.
Підступила, нахопилась, щезла.
Волохата серця таїна.
<Жить невесело>. І ждати — теж — невесело
од Харона славного човна.
Де та хвиля, де той Стікс спасенний,
кочети блаженні не скриплять,
тільки ночі бовваніють стели,
літери на стелах хлюпостять.
Стигми душ — це стигми тіл. Це стигми
радості колишньої. Тепер
ти затих. І все навколо стигне
ніби ситий з крові людожер.
Стигми тіл — це стигми душ. Це — з віку
од олігоценових епох,
пірофорний, ти, як квітка, виткався,
ставши боржником — уже за двох.
І за себе і за квіт трояндний,
за біль-білий світ, за крильну ніч,
ні — надій, ні вір, і нерозради
стигми віку стигнуть у вікні.
