Те безбереге небо степове,
пропахле полином і чебрецями,
і маків червінню й суріпок медом,
і ковилевим шурхотом століть,
мене малого вчило. Понад тим
безкраїм небом слалася стежина
моїх дитячих років. Там було
мені мій день і необачний вечір.
Тьмяніла ніч. І я крутим узвозом
угору брався місячною стежкою
і кожен крок свій пожадано пив.
Тьмяніла ніч. І щедро вкриті тьмою,
вовтузились яруги невпокоєні,
і наді мною щиро простелявся
сумного неба золотий сувій.
І кущилися чагарі обабіч,
обабіч гусла темінь сизопера,
скидаючись вві сні. І жовті зорі,
немов курчата, бігли в небесах.
- Наступний вірш → Василь Стус – Довкола зайченяти
- Попередній вірш → Василь Стус – Мені твій голос пролунав
(Оцінок ще немає)