Тебе пойнято дрожем світовим,
нещасний люде. Витворивши звіра
з самого себе, ти, своїх омирень
позбулий, поснувався, наче дим,
на попелищі власному.
Святим
ти поставав, коли земна довіра
була в тобі, немов одвічна пригра.
То ж де той світ? Ти розлучився з ним,
опроти ставши. І вселенським дрожем
тепер пойнято кожен рух твій, кожен
бажання клич донищенням страшить,
неначе смерть — то найсолодша мить,
котрої вся душа твоя запрагла
отак невідворотно, як і знагла.
Колись розпукне серце, чорний вечір
опазурить твої одлеглі плечі,
і кроками останнього предтечі
навернеться до тебе смерть твоя,
розгойдана, мов човен. Течія
знесе і знак і витре яру тінь.
Тоді однаково — живи чи згинь,
недолюдку, од власної правиці.
Так суджено тобі од ауспіцій.
- Наступний вірш → Василь Стус – Десь я спинився в самовижиданні
- Попередній вірш → Василь Стус – І ось він, сон – вістун лихої правди
(Оцінок ще немає)