Той бідний виквіт рідної землі,
що, кроплений дніпровою водою,
своєю присягався головою —
що розпізнав рахманний біль землі —
уже його покраяно, потято.
Пожовкло рано вигнане стебло,
а там де жебоніло джерело
схилив чоло дбайливий Пантократор.
- Наступний вірш → Василь Стус – Вельможний сон мене опав
- Попередній вірш → Василь Стус – Між загород відшукуємо рай
(Оцінок ще немає)