Той сірий запорошений полин
попридорожній — висмаглий, аж чорний,
гіркота жару і сліпий вогонь
притомленого серця полудневого.
Отой ковил, та репана земля,
ті приярки і переліг і взгір’я,
моє дитинство, мій донецький степ,
аж серце тьохнуло — десь я сидів
(вже й підзабув) і поглядом довіри
оцю красу жебрацьку споглядав.
Як обрій спав, на сонці розімлілий,
як ховрашки причаєно снували
і пахнув медом чебрецевий чад.
- Наступний вірш → Василь Стус – І глянув я – і ось кінь білий
- Попередній вірш → Василь Стус – Пильнуй страсну стезю страждань
(Оцінок ще немає)