Той спогад: вечір, вітер і печаль
пронизливого тіла молодого,
що в двері уступилося, халат
пожбурило на спинку крісла — й тонко
пішло, пішло, пішло по смертній лінзі,
аж понад стелю жальний зойк завис.
Вікно — велике й синє. Жовті штори
приспущено недбало. Чорний стіл
іскулився. Тремтить на ньому шклянка
тонкого шкла — дзень-дзень, дзень-дзень.
Пора —
наблизитись — в тугий вогонь пірнути,
так зґрабно скутий білим свічником.
Чаруй мене, чаруй мене, чарунко
далеких берегів, куди я плавом
пливу, пливу, пливу — й не допливаю,
бо зносить часу хвиля навісна.
Лиш вечір той, і вітер, і печаль,
і ти — як грудка крику молодого,
світаєте під сонцем опівничним
і виспокоїтись не даєте.
- Наступний вірш → Василь Стус – Ой ти, горе голодне
- Попередній вірш → Василь Стус – Так і живи: шукай утрачене
(Оцінок ще немає)