Ту келію, котра над морем
(гуде басове жалюзі),
ми, смертній віддані жазі,
очима нетерпляче борем.
А за вікном — крізь чадний гуд,
крізь пугача ощадні крики —
твій шанталавий, без’язикий
твій недорікуватий люд.
Пустеля. Спогади. І дух
морських лагун і риболовлі.
Такий театр — на безголов’ї —
аж пір’я сиплеться, аж пух!
Гуде басове жалюзі,
йде репетиція страждання,
прем’єра самопочезання.
І досвіт сонця наразі —
немов божественне наслання!
- Наступний вірш → Василь Стус – Знову друзів додому веду
- Попередній вірш → Василь Стус – Ждання – витратне
(Оцінок ще немає)