Василь Стус – Ти далека, як світ: Вірш

Ти далека, як світ,
як весна, як утрачена радість.
Тільки вийду опівночі,
свіжим повітрям дихну —
бовваніють тополі, як карані вісники правди,
я на них позирну і тебе спом’яну.
Мамо, рідна моя, як ти там
притулила голівку?
Що насниться тобі в довгій-
довгій, як гони, пітьмі?
Зариваюсь у горе. По горло.
Глибоко-глибоко,
і пробач, що застряг. І прости,
що зарано втомивсь.
Не винуй, коли пам’ять про тебе —
в провалах
або так: гріх на хвилю про тебе забуть.
Ти висока і жальна, тополею біля
причалу
зупинилась і кропиш сльозами
синівську ганьбу.
Що забув, що не їде, що навіть листом
не озветься,
що далеко поплив, та зупинений
на мілині.
Скільки скроплено снів.
Скільки мрій до світання снується.
Перед твоїми очима
літепленими, ніби вода погідна.
Перед твоїми висхлими
руками, як сухарі,
перед твоїм старечим
виснаженим, гарним
і молодим обличчям
забуваються всі словеса красиві
і здушеним горлом пнеться
єдине: мамо моя!
Мамо!
Простягни свою шерхлу руку.
Хай я хвильку побудуся.
Отак! Погладь, як малого.
Мені не соромно (хай колись
я й стидався цієї ніжності).
Мені не соромно. І ти погладь,
ти — погладь — мене по голівці.
І — поцілуй (можна ж тебе
попросити одне: поцілуй).
Давай помовчимо:
щоб ти не питала
чого я змарнів, чого
надсилаю листи короткі,
чого я так снюсь недобре…
Не треба слів.
Ні красивих.
Ні журних.