А ти стоїш. І закут мій грубезний
у сто дверей зарипав. І вітри
мою полощать душу. Страх як тяжко
удруге розминутися мені,
аби вже не стрічатися. А надто –
так необачно стрінутись і вже
повік не розминутися. Даруй,
даруй мені оцю миттєву тишу,
зникоме забуття і самоту
щоб спекатися чар самонавернень
і самонапливів. І самоту.
О дай мені уникнутись притьмом.
Та – задарма. Дорога не вертає
а котиться назад. Спогадуй, серце,
і на крилі – на зраненім – брини!
- Наступний вірш → Василь Стус – Іди – не помічаючи одмін
- Попередній вірш → Василь Стус – І оступила душу ніч безмежна
(Оцінок ще немає)