Ти творишся, синочку мій, у світ.
Ти творишся і жебониш, як бджілка
на яблуні крислатій, що з причілка
до тебе похиляє пасма віт.
Так тонко пахне яблуневий цвіт!
Отак мені твоє дитинство пахне,
і вже попід ногами стежка тряхне
і ніби дві бабусі, край воріт,
воркують теплі липи. Мій синочку,
мій золотий пшеничний колосочку,
моя відрадо, пом’яни мене
в цій галактичній, в померках, розлуці,
згадай, як татко брав тебе на руці
і нам світило сонечко ясне.
- Наступний вірш → Василь Стус – Як гостро сколотий уламок
- Попередній вірш → Василь Стус – Прозоре дерево осіннє
(1 оцінок, середнє: 5,00 із 5)