Ти від віків закутий в панцир —
в ці забобонні бандажі,
усе життя комусь служи,
за безцінь приставай до праці
коло чужих глухих думок,
коло незвиклості своєї,
а там, притихнувши, по черзі
сотати з серця, мов разок
намиста, прогріхи свої,
бажання, викільчені з тиші.
Ти був, здається, змалку грішним,
бо серце, власний конвоїр,
тебе не вберегло від них.
І розмаїтий світ лукаво
тебе урочив і наставив:
собою бути смертний гріх.
