Ти власну плоть утратив і життя
офірував химерам. І двозначність
людських чинінь спізнав у двох розтоках
добра і зла. І сам — добро і зло —
зігнувся од непевної зажури
за тишею-впокоєнням. За тим
неіснуванням, що життя і творить,
для ока непомітне. Переріс
набридлу ватерлінію? Чи глибу
запрагнув, ніби смерти? Ось вони,
душі протоки: правда і добро,
краса, і щедрість, і любов. І все це —
уламки душ, почвари, що, як дар,
даються людям. Тільки — дар зловісний,
що більше забирає, ніж дає,
що обдаровує, неначе губить
і віку прикорочує. Ці всі
уламки душ обсіли, як вампіри,
твоє чутливе серце. Ні дихнути,
ані оговтатись. Ти, вічний рабе
цих обов’язків, смертну путь вершиш
для радості, неначе горя. Досить:
живи у продумах. Так Бог велів.
Бо тільки-но забудешся, бо тільки
ступнеш убік, пристанеш — і кінець
наблизиш свій. І забряжчать собори,
що, вірою будовані лише,
держаться тільки вірою.
- Наступний вірш → Василь Стус – Вервечка заборонених бажань
- Попередній вірш → Василь Стус – У передсвітті мав я дивен вік
(Оцінок ще немає)