Ти, янголе, закинутий у пекло,
настачене собі за власний прогріх —
цю понадмірну відданість шляхам
будучих літ — уже спізнав чекання,
коли ж відслоняться тобі світи,
занадто добре знані, ще до твого
народження? Ти, янголе, спізнав
кінець путі? Збагнув свою конечність
у передчассі радісної смерти,
як раптом, відсторонені рукою
вельможною, перед тобою ниць
падуть кохані, друзі, сподівання,
голодні, як вовки, жалка самотність
і очужілістю пойнята ніч
(те все, що шикувалося в дорогу
з тобою разом? Те, що більшить тіло,
але обмалює забитий дух).
І при початку тих часів блаженних
ти став, зніяковілий, і утрата
болить тобі обабоки — ти, янголе,
припнутий гострожалими списами
до тіла власного — хреста подоба —
втрачаєш право самоуникання,
самопереростання скрайніх меж
і, розминувшись із самим собою,
ти почезаєш у незгоді вчинків
(чужих чинінь) — як вічна колотнеча
з народження заблуклої душі,
не названої власною ще й досі.
Ти був скупий чи то — занадто щедрий
на власну душу і не брав нічого
із тих дарів високих, що тобі
належать правом самопочезання
і самодарування — цим світам,
так само неоговтаним, як серце,
розгублене проміж світанних душ,
що тільки розвидняються з пітьми
ледь-ледь призбираного існування
(ті душі чорним дьогтем аж лящать
і мерехтіють полисками крики
безпам’ятної маячні бажань,
котрі засіли в серці, ніби дразка).
- Наступний вірш → Василь Стус – Щаблі життя: відслонення душі
- Попередній вірш → Василь Стус – Вороння пролетіло в сусіднім вікні