Ти з узвичаєної щирості,
із дружби вирвалась на волю
і знов прийшла по Вишній милості
з весною, з квітами, з любов’ю…
І в ранній радості нестримано
я перейшов поріг останній,
але любов, тобі не звірену,
мов на ножі, спинив на грані.
І ти, розкрилена, розметана,
сама порив, сама горіння,
ввіходиш нині силуетом
в мої запізнені прозріння.
Ти раптом вирвалась із щирості,
у сні зійшла до узголов’я.
І вже потрібно серцем вирости,
щоб зрозуміть: згубив любов я.
Тепер, надіям непричетний,
я в тузі вивірив натуру,
щоб ти з німого силуету
постала з пам’яті скульптурно.
